Чому київський глядач пішов з "Олімпійського"
5118. Це кількість глядачів, які, згідно з офіційною інформацією відвідали матч 13-го туру УПЛ "Динамо"-"Ворскла". А ще це…
…антирекорд відремонтованого до Євро-2012 "Олімпійського". Менше на матчах чемпіонату не збиралося жодного разу.
…найгірший показник домашніх матчів "Динамо" за 5 останніх років. Востаннє така мала кількість глядачів на біло-синіх в чемпіонаті збиралася 20 листопада 2011-го. Тоді на поєдинок з "Олександрією" на стадіон імені Лобановського прийшло 3890.
…найгірший показник домашніх матчів "Динамо" на НСК за 10 останніх років. 11 березня 2006-го динамівці на головному стадіоні країни приймали "Ворсклу" при 3500 глядачах.
Давайте спробуємо розібратися, в чому причина.
Чи не найголовніший аргумент тих, хто намагається пояснити ситуацію із падінням відвідуваності в чемпіонаті України загалом – війна. Народу не до футболу. Аргумент, в принципі, дієвий. Був. Років 2 тому. А зараз – сходіть в кінотеатри. В кабаки. Так, я особисто знаю одну людину, яка просто взяла і вирішила не ходити по генделиках до кінця війни. Ну от так принципово. Але скільки їх таких? Усі інші спокійно собі гуляють і не паряться.
До речі, і правильно. Життя має тривати завжди. Інакше той же Ізраїль з його перманентною війною тільки те й робив би, що сидів, як Ярославна на валу, і плакав… Але – в кінотеатри ходять, в кафешках-пабах-ресторанах місця вільного не знайдеш. А на футбол не ходять.
Ще один "убивчий" аргумент – падіння гривні, ріст цін і таке інше. В принципі, теоретично десь у провінції такий аргумент можна було б вважати логічним. Але не в столиці з її зарплатами. Так, звісно, і у Києві є ті, хто отримують скромні і дуже скромні гроші. Але – скільки киян заробляє космічні за "іншоукраїнськими" мірками гроші? І – скільки відсотків від загальної кількості жителів Києва треба, аби заповнити НСК? Отож. А людей – якихось нещасних 70 тисяч – на трибунах немає.
Результати. Зараз "Динамо" дещо просіло – але два поспіль чемпіонства плюс плей-офф Ліги чемпіонів це показник, якого в Києві не було вже давно. Якщо бути точним – два підряд золота до епохи Реброва були аж 2003-04-го, а плей-офф головного єврокубку – взагалі 1999-го, в минулому тисячолітті! Здавалося б, коли ж ходити, як не зараз, коли команда знову на хвилі успіху.
Легіонери. Так, зараз в "Динамо" стало значно менше іноземців. Ну так частина уболівальників – і немала частина – саме цього ж і прагнула після кошмару 2004-06 років, коли частенько в основному складі "Динамо" виходили один-два українці. А зараз – любо-дорого подивитися, купа молодих українців, і не просто виходять, а й грають, забивають, спалахують новими зірочками. Найуспішніша команда 21-го століття, "Барселона", нагадаю, на своїх вихованцях будувалася – чим не приклад для нинішнього "Динамо" і чим не привід для уболівальників підтримати київський варіант такого "доморощеного гранда".
Про дрібні деталі, як відсутність роботи із потенційними глядачами, проблеми з квитками і таке інше – я навіть не згадую. Це було завжди і, думаю, буде аж до Страшного суда. Принципово нічого не змінилося. А от кількість глядачів на трибунах падає і падає. Чому ж?
Та тому, що проблема знаходиться у іншій площині. Проблема не залежить від "Динамо". І проблема ця – статусність. Статусність, яку наш футбол почав було набувати в другій половині 2000-х і на початку цього десятиліття уже всерйоз закріплював. Статусність, яку визначали аж ніяк не "Шахтар" і "Динамо" – вони були і на початку цього століття, та тільки глядачів у Києві, крім власне Класичного, не чіпляло.
А потім з'явився "Металіст". З'явився і з провінційного клубу, який ще вчора сидів у першій лізі, доріс до другого місця в УПЛ. А потім піднявся "Дніпро". Піднявся до фіналу Ліги Європи. А потім виявилося, що в українському футболі є й міцні середняки, які готові попсувати крові грандам. Ба навіть аутсайдери інколи підставляли топ-клубам підніжки.
В українському футболі умовного періоду 2007-2014 (з другою датою все зрозуміло, а перша – це рік, коли "Металіст" дебютував у Кубку УЄФА, чим розпочав нову сторінку і для себе, і для всього вітчизняного футболу) з'явилося те, що називається "шик, блеск, красота". Купа легіонерів – причому не тільки в складі грандів. Згадайте Одонкора в "Говерлі". Зараз спробуйте уявити собі екс-гравця бронзового призера ЧС у складі аутсайдера УПЛ. Не виходить. А тоді це – було. Нові стадіони – під Євро-2012 і не тільки. Пафосне створення власне Прем'єр-ліги – теж вплинуло на загальний настрій.
Футбол на деякий час став престижним явищем. Звісно, весь цей лиск був просто куплений нічим не підкріпленими грошима власників клубів. Але чи ж до того пересічному уболівальнику? Він радше зверне увагу на відбудований, європейського топ-рівня НСК. На легіонерів із серйозних футбольних країн. На битву уже не тільки з "Шахтарем", а і з "Металістом" – причому не тільки в УПЛ, а і в єврокубках.
(Зупиніться на цьому місці і подумайте. Зустріч українських клубів в єврокубках, за існуючих нині правил значить те, що обидві команди пройшли груповий турнір і вийшли у євровесну. В нинішніх умовах хоча б "Динамо" і "Шахтар" опинилися у 1/8-й ЛЄ – і це за щастя. А "третьої сили", якою був "Металіст" і на трошечки встиг стати "Дніпро", просто не існує. Не вважати ж такою "Зорю".)
Всі ці фактори створили навколо українського чемпіонату відповідний ореол. А потім, після революції і початку війни, після серйозної фінансової кризи, коли гроші на футбол чи то нізвідки стало брати, чи то жаба почала давити (і навіть Суркіса – порівняйте довоєнні трансферні здобутки і нинішні), виявилося, що ореол розвіявся. І у найближчі роки, можливо, навіть десятиліття такого уже не буде. І ці "глядачі 2007-2014" розчарувалися. Розчарувалися і почали залишати "Олімпійський".
Зауважте – відвідуваність не упала відразу в 2014-му чи на початку 2015-го. Середня відвідуваність прем'єр-лігових матчів "Динамо" на НСК навесні 2014-го – це ще по суті стояв Майдан, світив чорними стінами Будинок профспілок, вся ця історія ще жила і дихала – становила 25 371. Всього на 500 менше, ніж задушливо-спокійної осені 2013-го! Наступний сезон, 2014-15 – це уже повномасштабна війна, друзі-знайомі і навіть коментатор "Футболу" Роберто Моралес в армії, це уже Іловайськ і Дебальцеве – 20 020. Падіння – але не аж таке критичне.
А от сезон-2015/16 – коли і війна затихла, і з новим курсом долара вже звиклися, і економіка потихе-е-еньку почала очухуватися – це 13 019. Падіння удвічі, порівняно із весною-14. Бо люди перестали чекати повернення тих золотих часів. Чи то зрозуміли, що їх не буде, чи то віра скінчилася. В нинішньому сезоні відвідуваність матчів "Динамо" – менше 10 тисяч (9745). І, зважаючи на зниження результатів та початок холодної пори року, буде ще й гірше. Навіть коли потеплішає. Привіт, 90-і, коли на "Динамо" в Києві ходило пару тисяч.
Що робити? Формально – нічого. Повторюся – все це залежить не від "Динамо". Воно як було грандом, так і є. Як перемагало, так і перемагає – навіть більше, ніж було у останні довоєнні роки. Як грало на сучасному, красивому і зручному стадіоні (порівняйте із убогим доЧЄшним "Олімпійським"), так і грає. Зникла загальна приваблива картинка. Той "рожевий флер прекрасної омани", завдяки якому наш футбол більше п'яти років виглядав майже шикарно – і ми навіть потихеньку вчилися порівнювати його (і себе) із представниками європейських чемпіонатів другої руки.
Приблизно так само було і в кінці 80-х, коли ще в часи СРСР люди зникли з трибун стадіонів. Але там значно сильнішим був фінансовий фактор, його навіть порівнювати не варто з сьогоденням – хто пережив ті часи і нинішні, розуміє, про що я кажу. Але падіння було так само глибоке. І вибирався з нього наш футбол довго, більше 10 років. А в конкретному Києві люди почали ходити на футбол всерйоз, як і годиться мегаполісу, столиці, великому футбольному місту із великим клубом – лише в кінці наступного десятиліття.
Що буде зараз? Звісно, чемпіонат в форматі 2000-2010 років столичного глядача не зацікавить. Причому уже навіть матчі з "Шахтарем" не збиратимуть ту кількість, яку збирали. На останнє київське Класичне, рік тому, зібралося 32 794. Навесні 2012-го матч з "Чорноморцем" зібрав на 10 тисяч більше.
То що робити? А все дуже просто. Вирощувати собі конкурентів. Сідати і не бутафорськи, як нинішня УПЛ, а всерйоз розвивати футбол. Розвивати перш за все у фінансовому плані – бо халявних грошей наш футбол не скоро побачить у довоєнному обсязі. Якщо побачить взагалі. Тож треба вчитися заробляти. І будувати міцний, цікавий і непередбачуваний (в сенсі результатів, а не "скільки команд доживе до фінішу і скільки стартує в наступному турнірі") чемпіонат.
Бо тільки так в футбол повернеться статусність – яка у свою чергу поверне на трибуни "Олімпійського" глядачів. Просто на "Динамо", навіть після 4:1 з "Карпатами", київський глядач уже не піде. Перевірено часом.
