Фінал ЛЧ у Києві. Чого радіємо
НСК "Олімпійський" отримав право прийняти фінал Ліги чемпіонів 2017/18. В дусі часу давайте поставимо до цієї події (не фіналу, а перемоги у боротьбі за право) питання – "Це Зрада чи Перемога?" Зосередившись на другому, переможному аспекті.
Звісно, абсолютна більшість, як і 9 років тому, скаже вам, що це однозначна, безсумнівна і вікопомна Перемога. Але ми не зупиняємося на цьому, а продовжуємо розбиратися в ситуації. І задаємо наступне питання – "А в чому ж саме ця Перемога?" І отут починається найцікавіше.
Частина більшості чесно і відкрито скаже – понти. Ну, тобто формально це звучатиме інакше – "круто, прикольно, про Україну говоритиме увесь футбольний світ, Київ стане центром європейського футболу". Але суть цієї відповіді одна – понти.
Тут важливо уточнити, що саме ми маємо на увазі під понтами. А ось що пишуть словники. Понти – це "прикраси, дорогі дрібнички, предмети, як правило, позбавлені смаку, які повинні підкреслити багатство їх власника". Або " гонор, претензійна поведінка; прагнення покрасуватися, справити сильне враження на кого-небудь". І це цілком логічно і зрозуміло. Так само, як цілком зрозуміло, що купівля беушного айфона за місячну зарплатню – це теж понти. Прагнення покрасуватися, яке повинно щось там підкреслити. Правда, після купівлі цього самого айфона до наступної зарплатні треба якось дожити, а у нас поки що i-сектантів безкоштовно не годують і не напувають.
Інша частина тих, хто сьогодні радіє, йде далі і говорить про можливі перспективи, які відкриє перед українським футболом така подія. Які саме перспективи – не уточнюється. А я якраз і хочу уточнити. Порівнявши два футбольні турніри – Євро-2012 та ЧС-1994. Як відомо, США – країна набагато багатша за Україну. І цілком могла собі дозволити просто взяти і викинути гроші на проведення такого турніру. (Тим паче, 22 роки тому розмір цих грошей був, може, і співставний із витратами на наш ЧЄ.) Але не все так просто.
Однією із складових частин заявки США на мундіаль було створення власної футбольної ліги. Створили її 17 грудня 1993-го, за півроку до ЧС. (Запам'ятовуйте дати, запам'ятовуйте.) Стартував перший сезон цієї ліги, MLS, навесні 1996-го – тобто трохи більше, ніж через півтора року після турніру. А тепер беремо за точку відліку не літо-1994, а літо-2012. І дивимося, що відбулося в українському футболі за півроку "до" і за півтора року "після". Помітили появу якихось нових проектів, якісь принципові зміни? Я – тільки одну. Купівлю Сергієм Курченком "Металіста". Чим закінчилася ця історія, ми усі знаємо.
А MLS, до речі, існує і зараз. В сезоні-2015 (там грають за схемою "весна-осінь", тобто це останній завершений на сьогодні чемпіонат) грало 20 команд – проти 10 у першому. Середня відвідуваність матчів в 2015-му – 21 574 проти 17 406 у чемпіонаті-1996. В першій четвірці бомбардирів 2015-го – Себастьян Джовінко, Роббі Кін і Давід Вілья. 1996-го там були Рой Лессітер, Рауль Діас Арсе і Предраг Радосавлевіч.
Оце от і є – поштовх і розвиток. А у нас цього не відбулося і не могло відбутися. Бо Євро-2012 сприймався відповідними структурами як об'єкт для зовсім інших здобутків. Чому фінал ЛЧ-2018 – один матч, а не цілий місяць футболу – має стати каталізатором чогось там, не дуже зрозуміло.
Ще є аргумент – фінансовий прибуток. Знов-таки, хто і в який спосіб отримає цей прибуток. Якщо a-la Євро-2012 – то хай Бог милує і оберігає нашу країну від подібних речей. Одного такого стихійного лиха вистачило з головою. Та й сам по собі прибуток, якщо він навіть і буде… Ну здає держава в оренду "Олімпійський" футбольному клубу "Динамо". На певних фінансових умовах – якщо згадати слова Ігоря Суркіса п'ятирічної давнини, оператор арени заробляв не на самій оренді, а на квитках і торгівлі. Тобто в інтересах держави, щоб на "Динамо" ходило більше народу. Подивіться показники відвідуваності матчів ДК в останніх чемпіонатах. Заробили?
А тепер згадайте результати наших олімпійців в Ріо – і їх же скарги на фінансування. Тож заробити мало, треба ще правильно витратити. А якщо гроші від проведення фіналу просто упадуть комусь до кишені – чого ж нам з вами, питається, радіти. Не наша ж кишеня. А понти на голодний шлунок – якось не радують.
І це ще я не почав нагадувати про можливі проблеми з інфраструктурою, з громадським транспортом – на метро і вулицями Києва їздить значно більше народу, ніж потрапить на стадіон, відповідно, шкоди буде більше. Потерплять? Ну, можливо. Не забудьте тільки спитатися думку тих, хто має потерпіти. Ага, і про можливі витрати на, назвемо це так, підготовку стадіону до події – не Євро, багато не урвеш, але при бажанні…
Одним словом, із реального профіту для тих, хто радіє, залишають тільки чисті понти. Небагато, якщо вдуматися. Хоча комусь цілком вистачить і цього. Ні, звісно ж, я не закликаю рвати волосся на голові, плакати на валу чи влаштовувати пікети проти (хоча щодо останнього можуть бути питання). Але й відкорковувати шампанське теж особливого приводу не бачу. Фінал і фінал. Якщо там не буде вашої команди, або буде, але без вас на трибунах – чим це принципово відрізнятиметься для вас від фіналу десь у Кардіффі? Тільки тим, що можна буде внукам розказувати, що тут колись Мессі чи Кріштіану Роналду грав у фіналі.
Фото: Getty Images
